Україна на сучасному етапі свого розвитку спрямовує основні зусилля на відродження духовності нації. Це звичайно неможливо без з’ясування витоків відносин між церквою та державою з найдавніших часів до сьогодення. Про зростання вивчення саме цього напряму політичної діяльності держави свідчить тематика дисертаційних досліджень, що були захищені в Україні в останні роки, зокрема роботи Ж.Канталінської [1], О.Катуніної [2], С. Яремчука [3], В. Борщевича [4], В. Милусь [5], А. Моренчука [6], І. Луковенко [7] тощо.

До проблеми державно-церковних відносин повоєнних часів зверталися у своїх роботах В. Войналович [8], В. Пащенко [9], О. Бажан і Ю. Данилюк [10], О. Вишиванок [11], О. Лахно [12] та ін. Доволі показовими також є праці колективу науковців Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України – В. Єленського [13], О. Сагана, А. Колодного, Б. Лобовика, П. Яроцького [14], В. Барана [15]та ін.

Обраний для дослідження нами період становить науковий інтерес саме з огляду на різку зміну політичного курсу партійно-державного керівництва з початком Другої світової війни. Тому є доволі цікавим з’ясування питання чи продовжували розвиватися відносини між державою та церквою в руслі взаємодопомоги й після війни, чи відновилися репресії та переслідування.

Патріотична діяльність вищого керівництва РПЦ під час війни зумовила зміну ставлення радянської держави щодо релігії та церкви. Як в відомо, ще під час війни Постановою РНК СРСР від 7 жовтня 1943 р. за № 1095 створений окремий державний орган – Рада у справах Російської православної церкви (РС РПЦ). У Положенні про Раду говорилося, що цей орган створено для попереднього розгляду питань, що ставилися Московською патріархією та потребували вирішення Урядом держави. Трохи згодом, на допомогу РС РПЦ, утворено ще й Раду у справах релігійних культів. Основні її завдання дублювали завдання РС РПЦ, але стосувалися всіх інших релігійних громад та культів.

Однак, виявлений державою інтерес до релігійного життя та навіть утворення окремих державних органів для «вирішення» їх проблем, не змінили загальнодержавного ставлення до релігії в цілому, і методів боротьби з нею, зокрема. Ще у 1944-1945 рр., одразу після визволення Одещини, за «співробітництво з окупантами», «антирадянську агітацію» та «шпигунство» було заарештовано 184 священнослужителя [16, 243]. Серед них настоятель церкви Різдва Христова М.М. Добровольський (8 років ВТТ), священики кафедрального собору Св. Іллі Г.А. Хреновський (10 років ВТТ) і П.І. Шкарупін (8 років ВТТ), священик церкви Григорія Богослова Г.П. Гдешинський (10 років ВТТ), протоієрей Входо-Ієрусалимської церкви М.Г. Остапчук (10 років ВТТ), настоятель чоловічого монастиря в Балті З.С. Черкез (10 років ВТТ), сільські священики О.Г. Арвентьєв (10 років ВТТ), Г.В. Кожухар (15 років ВТТ), С.Л. Навалов (15 років ВТТ), О.Т. Пасічник (10 років ВТТ) та багато інших. Усі з подальшим позбавленням прав на 3-5 років і конфіскацією майна. Більшість засуджених були похилого віку і з ув'язнення вже не повернулись [17, 74].

Трохи згодом, у другій половині 40-х років репресії проти РПЦ на Півдні України призупинилися. Амністовані були частково і лідери баптистів та євангельських християн. З підконтрольних владі сектантів була сформована Всесоюзна Рада євангельських християн- баптистів. Водночас посилилися репресії проти служителів культу інших конфесій (католиків, уніатів, українських автокефалів) та лідерів сектантських рухів.

У квітні 1945 р. за ґратами опинилися католицькі священики, що в роки окупації служили в одеському костьолі: француз Жан Ніколя – ассумпціоніст, монах-католик, який проповідував у східному обряді (8 років ВТТ) та італієць П’єтро Леоні – єзуїт, військовий капелан (10 років ВТТ). У наступні роки були репресовані священик-старообрядець С.С. Дєтков (5 років ВТТ), за приналежність до єговістів – домогосподарка Є.І. Гордієнко (6 років ВТТ), до баптистів – колгоспник І.Д. Єребакан (10 років ВТТ), до євангелістів – колгоспниця К.П. Осипова (5 років ВТТ) і багато інших [17, 74]. Відзначною рисою терору повоєнного часу стала його державно- антисемітська складова. Протягом повоєнного періоду радянські євреї поступово позбавлялися всіх інститутів національної культури (шкіл, преси, кіно, театру, синагог тощо). Колишній заступник міністра державної безпеки М. Рюмін визнавав, що з кінця 1947 р. у роботі його відомства «почала виразно виявлятися тенденція розглядати осіб єврейської національності як потенційних ворогів радянської влади» [17, 75].

Протягом всього досліджуваного періоду органи державної влади тримали в полі зору всі прояви порушення радянського законодавства про культи. Серед таких порушень в перші повоєнні роки можна назвати: проведення молитовних зборів у незареєстрованих будинках. Так у Миколаївській області у районах Вознесенському, Баштанському, Єланецькому, Варварівському, Привільнянському проводились такі збори, а точніше в тих населених пунктах, які прикріплені до зареєстрованих молитовних будинків, але знаходяться на відстані 8-10 км. Пресвітери цих громад пояснюють дану ситуацію тим, що «люди старі, ходити далеко, а часу для служіння мало після роботи, тому вони самі ходять в ці села та проводять там молитовні збори». Таке явище прийняло масовий характер. Молитовних будинків ЄХБ зареєстровано в області 36, а фактично їх існує значно більше. З цього питання поінформовано голову облвиконкому тов. Борисова та секретаря відділу агітації та пропаганди Обкому КП(б)У т. Бодаєва та висловлено прохання надати допомогу в здійсненні повного контролю над сектантськими громадами через районні організації [18, арк. 36].

Пресвітер ЄХБ Завалко Іван Іванович допускає збори групи в с. Архангельськ, молитовний будинок зареєстровано в Суворівці. Пресвітер ЄХБ Свердлик Матвій Єфимович допускає збори групи в Краснопіллі, Н.-Єгорівці, а молитовний будинок зареєстровано в с. Н.- Іванівка [18, арк. 56]. Або, в м. Миколаєві п’ятидесятник Заіченко дозволяє в своєму будинку (вул. Херсонська, 159) збиратися групі молоді (юнаків та дівчат) ХЄВ, які займаються іграми на музичних інструментах, співають та ведуть бесіди на релігійну тематику. В свою компанію не приймають молодь ЄХБ, яка в свою чергу організувалася в іншому будинку на 5-ій Слобідській, 86 у пресвітера Круглікова. Про дані випадки проінформовано органи МДБ [18, арк. 36]. Проведення без дозволу хресних ходів та освячення полів, колодязів та худоби, викликані посухою та відсутністю дощів, майже у всіх південноукраїнських областях. Так, у Миколаївській області подібні ходи відбулися в селах Жовтневе, Калинівка Жовтневого району, тощо [19, арк. 37]. Весною 1946 р. спостерігався значний рух серед віруючих та духовенства щодо освячення полів через засуху. Багато місцевих радянських органів забороняли ці ходи, що робили безумовно правильно, але окремі навіть видавали довідки священнослужителям на право освячені полів та колодязів. Голови Широколанівської сільради Жовтневого району, Ульянівської та Майорівської сільради Новобузького району, Аннівської та Новополтавської сільради Привільнянського району, Вавілівської сільради Снігурівського району та ін. дозволили та видали довідки на право освячення полів та колодязів [20, арк. 37].

Здійснення релігійних обрядів без дозволу уповноваженого. Вознесенська громада ЄХБ, де пресвітер Доброжан Н.А., 1896 р.н. в червні 1946 р. здійснювала водне хрещення без відома старшого пресвітера та без попередження місцевих органів влади. За звітний період водне хрещення без узгодження з органами влади здійснювалося у двох громадах Вознесенській (6 чоловік) та Новоодеській (8 чоловік). Всі охрещені – люди похилого віку [18, арк. 36]. А Миколаївська громада ЄХБ неодноразово проводила релігійні ходи поховань без дозволу органів місцевої влади. Ця ж громада під час проведення весілля на приватній квартирі влаштувала вечір, де приймав участь хор півчих в кількості 25 чол. [18, арк. 97].

Проведення активними учасниками релігійних громад викладацької діяльності, як-то в Миколаївській області у м. Вознесенськ служитель культу Чумак Кіндрат Якимович викладає в школі механізації; в с. Старо-Горожино Привільнянського району вчителька Станична Ніна Дмитрівна є одночасно членом правління громади п’ятидесятників [21, арк. 27].

Залучення молоді та дітей до виконання релігійних обрядів. Діти дошкільного і, особливо, шкільного віку, це переважно діти релігійних батьків – виступають на молитовних зборах, розповідають вірші з Євангеліє, виконують груповий спів тощо (в молитовних будинках в Новій-Одесі, Миколаєві, Вознесенську) [18, арк. 33]. Багато молоді та особливо дітей відвідує церкви. Так, 19 серпня 1946 р. в Семенівській, Кладбіщенській та Касперівському соборі м. Миколаєва дітей було 25-30% до загальної кількості відвідувачів церкви у цей день [20, арк. 69].

Про всі випадки, які не відповідали означеному законодавством порядку, одразу інформувалися вищі органи. Як приклад, можна навести випадок, коли до селища Зоря Володимирського району прибув пророк Червяков Дмитро з Дніпропетровської області Широчанського району, селище Кам’яна Гірка, зупинився у Чернишева Івана (п’ятидесятника). Організував групу п’ятидесятників (Кіца Андрій, Шабадін Олександр, Ратченко Костянтин) та почав залучати їх до своїх ідей: по-перше – не приймати участі у виборах, по-друге – не працювати в колгоспах, по-третє – не об’єднуватися з ЄХБ, здійснювати обмивання ніг та розмовляти на різних мовах, не підкорюватися раді ЄХБ. Така пропаганда здійснила вплив на окремих осіб, навіть на цілі громади, які складалися з п’ятидесятників. Наприклад, в с. Казанці громада ЄХБ з п’ятидесятників в кількості 50 чол., під час хліболамання не з’явилися в молитовний будинок, цю процедуру здійснювали дома, а коли їм заборонили збиратися по квартирах, тоді вони почали відвідувати молитовні будинки з підготовкою дома. Про пророка Червякова та його групі п’ятидесятників повідомлено НКДБ [18, арк. 9].

За систематичне порушення радянського законодавства про культи релігійні громади знімали з реєстрації. Так, знято з реєстрації релігійну громаду ЄХБ, яка складалася з колишніх п’ятидесятників, в с. Старе-Горожино Привільнянського району Миколаївської області за систематичне порушення, а саме: 1. організація та проведення водного хрещення новоприйнятих до громади у річці в центрі населеного пункту без відома місцевих органів влади та без згоди уповноваженого; 2. організація та проведення шлюбу віруючих на приватних квартирах; 3. організація похорону померлих віруючих без попередження місцевих органів влади; 4. проведення богомоління на багатьох мовах з шумом та вигуками, а також здійснення омовіння ніг; 5. виконавчий орган даної общини не оголосив про втрату документів про реєстрацію та не почав діяти щодо їх відновлення, приховували цей факт та продовжували діяти без документів.

Старший пресвітер Кругліков знав, що община порушує радянське законодавство про культи, проте заходів щодо припинення не здійснив і тільки коли уповноваженим поставлено питання про розпуск громади, він виїхав на місце. Зібрав збори громади, на якому прийнято рішення – общину розпустити, віруючих прикріпити до Ново-Полтавської общини ЄХБ, служителя культу А.І. Філіпського перевести до рядових членів церкви, заборонити виступати з проповіддю на молитовних зборах [22, арк. 16].

Як зазначає уповноважений РСРК по Миколаївській області, методи та форми релігійної діяльності та пропаганди знаходять своє застосування там, де культурно-просвітницька та політично-масова робота серед молоді поставлена погано, наприклад: с. Суворово Новоодеського району клуб не працює, молодь надана сама собі, блукає вулицями, молитовний будинок ЄХБ відвідує доросла молодь, тобто всі діти релігійних батьків. В с. Красний Став Баштанського району, с. Олександрівка Вознесенського району, де клуби працюють, молодь охоплена гуртками самодіяльності, молитовні будинки молодь не відвідує, навіть діти віруючих батьків відвідують клуби, приймають участь в гуртках, служителі культу та члени релігійної громади свого впливу не тільки на населення, але навіть на своїх дітей не мають [18, арк. 56, 67].

Варто зазначити, що місцева влада доглядаючи за тим, як релігійні культи дотримуються законодавства, весь час сама його порушувала, а уряди СРСР і УРСР не реагували на це. Обласні та районні виконкоми рад депутатів трудящих ігнорували навіть розпорядження уповноважених. У своєму інформаційному звіті за 1949 р. П. Вільховий розгублено говорить про «якусь особливу, незрозумілу, таємну політичну лінію від райвиконкомів до сільрад» [23,арк. 107]. Конфесіям п’ятидесятників, єговістів, адвентистів-реформістів, а також різним дрібним сектам: мальованців, смородинців, підгорківців, суботників, дациків, червонодраконівців, апокаліпсистів, назаретян, тихоновців, чистих баптистів, доскональців оголошено справжню війну.

Так, органи МДБ розгорнули жорстке переслідування лідера адвентистів-реформістів Чиркова, яке закінчилось арештом проповідника [24, арк. 144]. У Херсонській області переслідувалися «чисті баптисти». Проповідників М. Зюбанова, Я. Литвиненка, О. Асіна, В. Ваніна, Г. Дубовик, Г. Калача заарештовано й засуджено [25, арк. 5-6, 9-10]. В Миколаївській області за антирадянську діяльність та за сприяння німецькій владі будучи на окупованій німцями території взяті під варту і знаходяться під слідством МДБ наступні: старший пресвітер по області Ф.Є. Мітряєв, 1891 р.н., пресвітер с. Красний Став – С.А. Кругліков, 1912 р.н.; пресвітер с. Нова Полтавка – К.А. Гнатенко, 1908 р.н.; пресвітер м. Вознесенська – Н.А. Доброжан, 1896 р.н.; диякон м. Вознесенська – К.А. Чумак, 1892 р.н.; голова громади м. Вознесенська – В.Н. Станов, 1884 р.н. [18, арк. 36].

За нелегальну діяльність до таборів потрапили сотні віруючих. Далеко не повний список колишніх керівників протестантських громад, які у 1956 р. повернулися із місць ув’язнення, налічує 195 осіб. Усе це були активні служителі культу – пресвітери, керуючі, благовісники, диякони, регенти. Більше 90 відсотків з них – п’ятидесятники. Найбільше засуджених у Дніпропетровській, Закарпатській, Київській, Кіровоградській, Сталінській, Миколаївській областях [26, арк. 166]. У 1944-1950 рр. військовими трибуналами заарештовано й засуджено більше трьох тисяч Свідків Єгови на довготривалі терміни – від 10 до 25 років, а їхнє майно конфісковане. 13 березня 1951 р. РМ СРСР видає секретну постанову за № 667-339 СС, згідно з якою сім’ї віруючих Свідків Єгови депортувалися з території України в північні та східні райони Сибіру. За одну ніч 1951 р. з України вивезли 7449 осіб. На Одещині ще у 50-ті рр. ХХ ст. за приналежність до єговістів засуджено до ув'язнення у табори терміном від 10 до 25 років тринадцять селян, уродженців Галичини, переселених у 1949-1950 рр. до Жовтневого району Одеської області [17, 80]. По суті, всю конфесію піддано репресіям, її діяльність заборонено, вона до 1990 р. перебувала в глибокому підпіллі [14, с. 410].

Навесні 1953 р., зі смертю Сталіна, закінчилась найбільш жахлива епоха в історії радянського суспільства – епоха ленінсько-сталінського терору, що тривала з незначними послабленнями понад 35 років. Загальна кількість жертв цього періоду все ще не встановлена, його переосмислення та переоцінка все ще не завершені. А тому це є доволі актуальна тема для дослідників історії України, та Півдня зокрема. Адже тільки починають розкриватися засекречені архіви тих часів. Ще багато чого слід переосмислити.

Список використаних джерел та літератури:

26. ЦДАВО України, ф Р. – 4648, оп. 4, спр. 189, 166 арк.

Разміщено - липень 2016 р.