Всевишнiй дав нам незвичайний привiлей жити в часi, коли український народ дiждався спецiяльної нагоди вiдзначити славний ювiлей Тисячолiття Християнства в Українi й пiсля надважкої ворожої неволi може знову свобiдно згадувати унiкальнi подiї своєї iсторiї.

Погляньмо на наше минуле й безсторонньо задумаймося над тим, чим ми у нашiй iсторiї почали, а на чому скiнчили. Розпочали ми могутньою державою, яка простягалася вiд Чорного моря поза Новгород, i вiд Кавказу поза Червеньськi городи пiд розумним володiнням князiв Володимира Великого i Ярослава Мудрого. Вони, вiдкинувши непоступове, заскорузле й iдолопоклонське поганство, поклали здорову пiдвалину пiд наше державне будiвництво, а це - Христову науку й християнську культуру.

Але закiнчили ми всенародним пониженням, соромом неволi й розсiянням по свiтовi. Чи не потрiбно нам тому докладнiше приглянутися до нашого минулого, щоб пiзнати нашi недолiки та промахи, як це зробив наш великий народний пророк Тарас Шевченко? Вiн вказав нам на нашi всенароднi грiхи в мiстерiї "Великий Льох" i в iнших своїх поемах. Чи не було б доречним приглянутися до його слiв, якими вiн змальовує фатальнi промахи наших провiдникiв? Чи не належало б нам, змiркувавши про це докладно, шукати спасенної дороги з нашого безвихiддя?

Христос є тiєю дорогою: "Я є дорога, i правда i життя. До Отця не приходить нiхто, якщо не через Мене" (Ів.14:6). Християнство не було новиною на територiї України вiд початкових вiкiв його поширення. В кожнiй легендi є зерно правди. Тому й легенда про перебування апостола Андрiя Первозванного на київських горах i його благословення країни не є цiлком безпiдставна. Бо якщо не вiн, то напевно хтось iз Христових благовiсникiв звiщав Євангелiю спасiння на причорноморських поселеннях i вздовж берегiв Днiпра аж до околиць Києва, а може й далi.

В перших столiттях християнства й пiзнiше, протягом усiх вiкiв Господь Ісус Христос мав багато вiрних слуг, готових на найбiльше самопосвятне дiло, а навiть страждати й умерти за проповiдь Євангельської правди. Живе й правдиве християнство проникало на нашi рiднi землi мiсiонерами, колонiстами, римськими воїнами, мандрiвними купцями, засланцями тощо через грецькi колонiї на берегах Чорного та Азiвського морiв як Тирас, Ольвiя, Неаполь, Херсонес, Теодосiя, Пантiкапей, Танаїс, Фанагорiя, Горгiппiя, Пiтiюнт i iншi. До них часто засуджували й засилали на вигнання найактивнiших i найкращих християн з Римської iмперiї, або й самi вони втiкали туди, щоб рятуватися вiд жорстоких переслiдувань i тортур. Тому вже вiддавна на причорноморських берегах перебувало багато християн i творилися тут сильнi християнськi осередки.

Готи, якi займали пiвденно-захiднi українськi землi в III i IV вiках, зарання прийняли християнство i напевно старалися передати його нашим предкам - тиверцям i уличам. Пiзнiше хозари, якi поселилися мiж рiкою Волгою i Азiвським морем, прийняли християнство 861 pоку мiсiйними стараннями Кирила, який бував у Херсонi. Тут вiн знайшов уже Євангелiї i Псалми на староукраїнськiй мовi, написанi зразком письма, яке вiн удосконалив у перекладi Бiблiї на староболгарську мову i яке донинi називають вiд його iмени - "кирилицею".

Внаслiдок його, та його брата Мефодiя великої мiсiйної дiяльности в Моравiї християнство ширилося також в Захiднiй Українi - на Закарпаттi, в Галичинi й на Волинi.

Аскольд, який разом з Диром володiв у Києвi в 860-867 pоках, був християнином i, згiдно вiзантiйських джерел, 860 року було хрищення не лише князя, але й велике хрищення його народу. У записаних проповiдях вiзантiйського патрiарха Фотiя згадується про хрищення Руси, а записи вiзантiйського кесаря Костянтина Порфiрородженого свiдчать про це, що за часiв панування його дiда Василiя Македонця охрищено Русь. За панування князя Ігоря в Києвi iснувала християнська церква св. Іллi з численними вiрними. Чимало його дружинникiв були християнами. А по смертi Ігоря, його вдова, княгиня Ольга, володарка України (945-964 p.), як християнка з почотом їздила до Царгороду, столицi Вiзантiї, де її з великими почестями прийняв iмператор Костянтин VII Порфiророджений та царгородський патрiярх Полiєвкт.

Християнство приходило на українськi землi також вiд Азовської Русi, де був сильний християнський осередок бiля Озiвського моря i де, в пiзнiших вiках, була Тьмутороканська Русь, з якої в XI ст. деякий час володiв на Лiвобережжi князь Мстислав - брат Ярослава Мудрого. На Тьмутороканi вiддавна були численнi християнськi церкви. Отже, християни були вже в багатьох мiсцевостях по всiй Українi, задовго до офiцiйного прийняття християнства. Син князя Святослава, Ярополк, який протягом восьми рокiв (972-980 pp.) старався встановити свою владу в Києвi, був християнином. В 980 pоцi почав володiти в Києвi князь Володимир Великий i в короткому часi став потужним володарем всiєї України-Руси. Спочатку вiн сприяв поганському культовi, але незабаром у ньому вiн розчарувався i його цiкавiсть до поганства пригасла. Унезабарi й вiн став християнином, а охристившись у Василевi 987 pоку, прийняв iм'я Василiя, в честь вiзантiйського iмператора Василiя II

Зразу, за допомогою християн, яких вже було дуже багато в Українi, вiн почав приготовляти київлян, якi за його прикладом ставали християнами, до масового хрищення, нищивши при цьому поганськi iдоли, якi у своїй несвiдомостi понаставляв ранiше.

Прийшов свiтлий 988-ий рiк, який вславився епохальною подiєю в iсторiї України. Офiцiйне прийняття християнства князь Володимир Великий пiдтвердив масовим хрищенням нововiрцiв у Днiпрi. Перед самим актом хрищення у своїй короткiй, але незвичайно глибокiй молитвi, записанiй в лiтописах, вiн вiд серця щиро благав Всевишнього такими словами: "Боже Великий, що сотворив небо i землю! Зглянься на нових людей цих i дай їм, Господи, пiзнати Тебе, правдивого Бога, як пiзнали країни християнськi, та змiцни в них вiру праву й чисту, а менi поможи, Господи, на супротивного ворога, щоб, надiючись на Тебе i Твою могутнiсть, перемагав i замiри диявольськi".

Виконавши вимоги вiзантiйських iмператорiв Василiя II та Костянтина IX, i розпочавши християнiзацiю України, вiн домагався виконання їхньої обiтницi - вiддати йому за жiнку їхню порфiророджену сестру Анну. Але вони чомусь зволiкали. Тому 989 p. вiн iде походом на Крим, здобуває кiлька грецьких колонiй, облягає Корсунь i незадовго його здобуває. Присилуванi вiзантiйськi iмператори посилають до Корсуня царiвну Анну, з якою вiн одружується i, при цьому, тут вiдбувається знову велике хрищення неохрищених ще його дружинникiв. Україна стала могутньою християнською державою на сходi Європи.

Встановляючи християнство в Українi, як володар великої держави й опiкун численного народу, князь Володимир у своїй молитвi благав Господа, щоб "новi люди пiзнали правдивого Бога". Слова тi взяв вiн з Пасторальної молитви Господа Ісуса Христа, в якiй сказано: "Життя ж вiчне - це те, щоб пiзнали Тебе, Єдиного Бога правдивого, та Ісуса Христа, що послав Ти Його" (Ів.17:3). Отже, не нова релiгiя замiсть старої, нi християнська розроблена тодi детально догматика, анi нагромаджена в багатьох книгах наука отцiв церкви, але пiзнання правдивого Бога та вiчного життя в Христi Ісусi було для князя Володимира Великого найвищою iдеєю для здiйснення його людей, бо це є Єдина суттєва основа християнства. Без особистого пiзнання правдивого Бога i без прийняття Ісуса Христа, як Спасителя своєї душi вiд грiха й вiд вiчної загибелi, не може бути християнства взагалi. Тому вiн вiд серця молився, щоб Бог змiцнив у тих нових людей вiру в Бога, вiру в Господа Ісуса Христа, щоб вони завжди надiялися й покладалися тiльки на Нього Одного, а не на свiй розум, анi на свої сили.

На протязi 25 рокiв свого володiння, для ширення християнства князь Володимир Великий будував церкви й пожертвував десяту частину своїх прибуткiв на будову Десятинної церкви; для пiднесення освiти вiн засновував школи; для розвою мистецтва вiн спровадив вiзантiйських майстрiв; для встановлення правосуддя вiн змiнив поганське законодавство на християнське; для усунення несправедливости вiн кормив бiдних, опiкувався нещасними, дбав за добробут своїх громадян. Христова Євангелiя i потужна дiя сили Святого Духа перемiнила войовничого поганина на сумирного володаря, який протягом дальших рокiв свого життя свої полiтичнi розбiжностi з сусiдами лагодив найперше домовлюванням, а не мечем i огнем. Поганський спосiб життя з його проявами помсти, насильства й обману вiн намагався замiнити такими християнськими чеснотами як вiра, надiя, любов. Цiле нове поколiння виросло в християнськiй атмосферi й виховалось пiд благодiйним впливом Христової науки.

По його смертi, в 1015 pоцi, ту розумну державну полiтику продовжує його син, князь Ярослав Мудрий, який будує величавий Софiйський собор, пособлює в розвої християнства, допомагає збирати, перекладати й помножувати багато корисних книг, засновує велику бiблiотеку, продовжує пiдтримувати книжну освiту, наглядає за компiляцiями лiтописiв, допомагає у вишколеннi священикiв, розширює законодавство у правному кодексi "Руська Правда" та в "Церковному Уставi", встановляє численнi полiтичнi й родиннi зв'язки з державами Європи. Про Україну та про її культуру знає весь тодi цивiлiзований свiт.

В основi успiху його володiння був добрий приклад його батька, за яким князь Ярослав Мудрий надалi проводив полiтику добрих зв'язкiв, але державної незалежности i церковної окремости вiд Вiзантiї. Пiсля прибуття з Вiзантiї грецького митрополита Теотемпта до Києва, виник поважний конфлiкт, внаслiдок якого Ярослав Мудрий пiшов походом на Царгород в 1043 роцi. Вiн, як i його батько, не бажав втручання в полiтику України-Руси вiзантiйського кесаря, анi в справи Української Церкви - грецького патрiярха. Позбувшись грецького митрополита Теотемпта, всупереч заборонам царгородського патрiярха, вiн скликав собор Єпископiв у Києвi, на якому в 1051 pоцi вибрали свого видатного вченого й великого українського патрiота Вларiона митрополитом Києва й усiєї Руси. Розумiючи духовнi потреби свого народу, митрополит Вларiон мiг найкраще послужити йому своїми здiбностями i знанням.

Яка це свiтла iсторiя! Який славний початок! О, коли б нашi пiзнiшi народнi провiдники - князi та гетьмани, коли б увесь наш народ, за словами князя Володимира Великого, над усе старався бiльше пiзнавати правдивого Бога i змiцняти в серцi своїм вiру праву й чисту, покладаючись лиш на Нього Одного, а не на зрадливi народи та їхнiх нечесних королiв чи царiв, сьогоднi наш народ був би найсильнiший, а наша держава - найпотужнiшою в цiлiй Європi. А Цей правдивий, вiчний i добрий Бог говорить нам ось так: "Коли б Мiй народ був послухав Мене, коли б був... ходив по дорогах Моїх, ще мало - i Я похилив би був їхнiх ворогiв, i руку Свою повернув би був Я на противникiв їхнiх! Ненависники Господа Йому б покорились, - i був би навiки їхнiй час, i Я жиром пшеницi його годував би, i медом iз скелi його б насищав!" (Псал.81:13-16).

Цей Бог запевняє нас, що Його рука не стала коротша, щоб рятувати, що Вiн готовий прийняти кожного, хто прийде до Нього, що Вiн почує i вислухає всiх, що покличуть Його святе Ім'я. "Шукайте Господа, доки можна знайти Його, кличте Його, як Вiн близько!" (Іс.55:б)