1. ЦЕ ТРАПИЛОСЯ ВЗИМКУ...

  Була зима. Давно не пам’ятали на Закарпатті такої лютої зими зі сніговими заметами. Суворі морози скували озера й річки.

  Ішли люди. Людей було багато. Жінки притискали до себе немовлят, закутаних у ковдри. Старші діти йшли поруч, тримаючись руками за материні довгі вовняні спідниці. Чоловіки та парубки несли мізерний скарб: мішки, валізи, за спинами худі наплічники. Те, що встигли схопити. Дехто їхав на санях. Люди мовчали, мовчала природа.


  Людей забрали просто з власних будинків. Заходили в хати і криком та прикладами змушували одягатися й виходити на дорогу. Хтось із чоловіків спробував з’ясувати, куди їх ведуть, але, отримавши прикладом по спині, відразу втратив цікавість. Більше не чинили опір. Та й хто піде проти озброєної влади? Може, хтось і міг втекти, може, когось із дітей мати встигла в погребі сховати чи закидати ганчір’ям у кутку. Але решта безмовно і швидко одягалася, хапала сухарі та шматки сала і квапливо кидала в мішки. Жінки намагалися краще вкутати дітлахів.

  У дорозі їх обступили похмурі й незадоволені від холоду і вимушеного маршу солдати, одягнені в сіро-зелені кожушки, зі зброєю в руках. А поряд бігало кілька собак. Хутро їхнє лисніло, а з рожевих язиків зривалася пара. Попереду колони вовкувато йшов головний конвоїр. Нічого доброго такий початок шляху не віщував. Процесія прямувала до містечка А. Зупинилися на майдані. Деякий час натовп стояв мовчки, але незабаром почали пхикати діти, зашепотіли чоловіки, почали підвивати жінки. Мороз, як і страх, пробирав до кісток. Але люди трималися, заворушились у тихій молитві губи. В одному кінці завели пісню, невдовзі все наповнилося співом.

– Стулити пельки! – заволав високий міцний офіцер, вискочивши в одній форменій сорочці з високого будинку, де розташувалася влада. Проте спів тривав. Конвоїри почали бити прикладами тих, хто стояв поряд. Офіцер повернувся в будинок. Але незабаром, одягнувшись тепліше, вийшов в оточенні ще кількох молодих чинів. Рослий махнув рукою головному конвоїру, той пальнув у повітря. Спів припинився. А потім офіцер скомандував:

– Чоловіки ліворуч, а жінки з дітьми праворуч!

  Солдати врізалися в натовп і з лайкою відштовхували чоловіків убік. За кілька хвилин наказ було виконано.

– Жінки й діти вільні! – крикнув з ґанку офіцер. На морозному повітрі слова пролунали голосно та чітко,- можете повертатися додому. Але жінки хитали головами, витирали сльози на холодних від морозу червоних щоках і притискали дітей до себе, нікуди не збираючись. Чоловіки зі свого боку кричали й махали руками:

– Додому, додому йдіть!
– Марусю, йди! Бог з тобою!
– Василино, дітей бережи!
– Домно, йди, рідна, йди! Вдома тепло.
– Миколко, мамці допомагай!

  Поспостерігавши якусь хвилину за ними, офіцер мовчки підняв руку, наказуючи всім замовкнути. Стало тихо.

– Ви – штунди! Вас сюди привели як зрадників православної віри. Вас попереджали не збиратися на ваші збіговиська й переконували повернутися в єдино правильну віру. Господи, спаси і прости, спаси і допоможи!

  Офіцер перехрестився. Інші офіцери й конвоїри зробили те саме. Ті, до кого офіцер звертався, продовжували стояти, не накладаючи на себе хресне знамення.

– Оскільки наші прохання та попередження не мали жодних результатів, ми вирішили вжити рішучих заходів. Дивіться, чоловіки, – офіцер показав рукою на місце біля себе, – переді мною багато місця для вас. Хто відмовиться від баптизму, можете стати тут. Думайте, чоловіки! Або підете зі своєю жінкою додому, до теплої грубки, або розстріляємо вас як зрадників православної віри.

  Тиша стояла така, що дзвеніло морозне повітря.

– Чоловіки, думайте, і думайте швидше! Бо дуже холодно тут стояти. Отже, хто хоче до своєї жінки й дітлахів? Крокуйте сюди. Станете переді мною, так і знатимемо, що зреклися ви баптизму. Беріть свою жінку, та й додому. Ну хто вас тут тримає? Хорошу справу пропоную. Ну що, мізків не маєте, чи що?

  Він окинув поглядом безмовних чоловіків.

– Даю вам п’ять хвилин. Більше казати нічого не буду. Думайте самі!

  Демонстративно дістав з кишені годинник.

– Так, час пішов...

  Спочатку натовп здригнувся, заворушився і став згуртованішим, монолітнішим...

– Чотири хвилини... дві...

  Раптом монолітна стіна ніби тріснула, і з неї вийшов чоловік. Його хапали за рукави, намагалися повернути: «Петре, шо ти робиш? Бог же з тобою, Петре, одумайся!..» Але Петро підійшов до ґанку. Деякі конвоїри почали іржати, скалячи на морозі зуби, інші теж .

– Знайшовся один свідомий громадянин. А що інші думають? Залишилася одна хвилина. Ну...

  Ще троє вийшли з натовпу, де одні плакали скупими сльозами, інші тихо молилися.

– Ото добрі хлопці! Ну що, останній шанс, рахую до трьох: один... два... три.

  Ще якийсь хлопець не витримав і побіг до ґанку. Далі сталося неймовірне.

– Ті, хто залишився стояти на місці й не підійшов до нас, підуть у в’язниці. Там ми подивимося, що з вами далі робити. А ви... – офіцер гидливо скривився, – ви зрадники. Зрадили православну віру, тепер зрадили штунд, а далі що? На вас надії немає. Негідні ви люди. Розстріляти їх, – повернувся офіцер до конвою.

  Тієї ж миті пролунали постріли, і п’ять чоловіків повалилися на сніг, забарвивши його в червоно-бурий колір.

  Гучно й надривно плакали жінки, діти, затремтіли чоловіки, загавкали собаки. Почав моторошно і зло завивати вітер, а із сірого неба посипав сніг. Офіцери зайшли в хату. Конвоїри повели чоловіків на околицю до місцевої в’язниці. Утомлені, змучені жінки посадили діток на сани та повільно рушили додому.

  Улітку всіх чоловіків із в’язниці відпустили.

2. ЦЕ БУЛО ВОСЕНИ

  Будинок, у якому збиралися на богослужіння в містечку Б., був на березі тихої, ледь помітної річечки Теур. Вірян було близько двадцяти сімей. Люди ставилися до них боязко, здебільшого через начальство. Воно християн не любило. А чого їх любити? Славлять Бога, навколішки перед Ним падають, а своїм комуністичним керівництвом нехтують. Не кричать йому «Слава!», не шанують, не розчулюються розвішаним всюди портретам. Збиралися християни в неділю. І ніщо не могло зупинити їх: ні зливи і бруд по коліно, ні морози, ні камінці, кинуті вслід малими хуліганами, підбурюваними старшими братами, ні раптові появи на богослужіннях того самого начальства у вигляді мовчазного похмурого секретаря, який без єдиного слова приходив, записував прізвища присутніх і так само мовчки йшов.

  Улітку секретар перестав навідуватися до християн. А вже восени стався такий випадок. Під час богослужіння двері відчинилися від удару чобота, і спів перервався грубим окриком:

– Замовкнути!

  На порозі з’явилися правоохоронці в сірій формі. Хтось замовк, хтось ще намагався співати, але знову пролунав крик:

– Сказано закрити роти!

  Стало тихо.

– Ви що, не шануєте владу? Богу спасибі говорите, замість того щоб батьківщині дякувати. Слухайте уважно, баптисти: жінки та діти залишаються. Чоловіки на вулицю, хутко!

  Ніхто не рухався, очікуючи, що буде далі. А люди у формі піднімали чоловіків з лав і штовхали до виходу. Почувся плач дітей, крик жінок:

– Куди?
– Годувальників куди забираєте?
– Що вони зробили?
– Закрити роти! – закричав головний. – Закрити! Або ми вам закриємо.

  Але галас і плач не стихали. Деякі жінки вчепилися у своїх чоловіків. Раптом пролунав постріл – і зі стелі посипалася штукатурка. У руці головного правоохоронця блимнув пістолет. Усі затихли, лише плакало налякане немовля. Військовий скривився.

– Ви що розпускаєте нюні... як оцей? – він кивнув у бік немовляти,– ви ж у Боженьку свого вірите. Чи не довіряєте Йому?

  Ніхто не відповів.

– Моліться, сестри, – сказав старий з пухнастою бородою, повернувся і вийшов.

  За ним пішли інші чоловіки. Жінки одна за одною схиляли коліна.

– Моліться, моліться, – засміявся військовий у сірій формі, ховаючи пістолет у кобуру.

  Світило полуденне сонце. Ледве видиме павутиння літало в теплому повітрі бабиного літа. За Теуром, куди тільки линув погляд, лежали чорні пагорби, розжарені від літнього тепла, готові до прийняття озимих. Хоч і неділя, а на городах поралися жителі містечка Б. Побачивши групу чоловіків, що йшли берегом річечки, селяни припиняли роботу і, примруживши очі, дивилися їм услід. Попереду скоро шкутильгав згорблений старий, за ним ішли ще дванадцять чоловіків різного віку. Вони дивилися прямо перед собою, і хто знає, про що думали, бо залишили дружин з дітьми в молитовному домі. Люди у формі завершували ходу. Віддалік бігли допитливі дітлахи. Коли підійшли до побіленої вапном сільради, зупинилися.

– Чекайте тут! – скомандував головний і увійшов. А за хвилину знову вийшов.

– Секретар сказав усім увійти!

  Насильно звані відвідувачі ввійшли в кабінет представника влади. Правоохоронці залишилися на вулиці, біля дверей. Хазяїн кабінету стояв. Він ніби схуд, синіло неголене обличчя, чорний піджак висів на плечах, як чужий, верхні ґудзики блакитної сорочки були розстебнуті.

– Прийшли? – грубо спитав господар кабінету,– дуже добре. Я вирішив зустрітися з вами, щоб провести виховну роботу. Адже ви знаєте, що ваша віра проти нашої влади, проти наших переконань.
– Але, товаришу... – спробував щось сказати старий.
– Мовчати! – крикнув секретар,– ні слова щоб я зараз не чув, говорити будете, тільки коли дозволю.

  З кожним словом його голос звучав дедалі тонше і різкіше, як у згорьованої жінки.

– Ця ваша незрозуміла й нікому не потрібна віра віддаляє ваших дітей від світлого майбутнього. Як так можна жити? Як можна вірити в те, чого ніхто ніколи не бачив? Хіба можна розмовляти з тим, кого немає поряд і хто вас не може чути? Радянська влада все вам дала, усім забезпечила, а ви, невдячні, йдете проти неї,- пронизливий голос зірвався, він закашлявся. Підійшовши до вікна, сперся об підвіконня і кілька разів важко зітхнув.

– Зараз я даю вам п’ять хвилин. Хто зречеться Бога й пообіцяє служити комуністичній партії, хай повертається додому. Той, хто цього не зробить, – увечері буде оголошений ворогом народу, а там... Ви знаєте, що буде. Думайте, час пішов...

  Секретар повернувся, подивився на настінний годинник, потім виразно глянув на присутніх. Його твердий погляд тиснув, змушував тремтіти, нервово стискати пальці, опускати очі. Старий, що стояв попереду інших, заплющив очі і склав у молитві руки. Інші зробили те саме.

– Три хвилини... дві... – безпристрасним голосом промовляв секретар,- двері відчинені, будь-хто може вийти. Хто вийде – автоматично зрікається, навіть казати нічого не потрібно. Пам’ятайте, що ті, хто тут залишиться...

  Почулося шарудіння, і чоловік років сорока п’яти відступив до дверей. На нього озирнулися.

– Любу не можу залишити, трьох дівчат заміж треба видати. Вибачте, браття, – промимрив чоловік і вискочив у коридор. За мить ще один, що стояв біля самих дверей, не сказавши ні слова, вийшов.

– Усе. Час сплинув, – оголосив секретар сільради і вийшов з кабінету.

  Присутні стояли в заціпенінні. Лише по щоках старого покотилися і зникли в бороді дві великі сльози. Двері знову відчинилися. Хазяїн кабінету ввійшов, мовчки оглянув християн і, підійшовши до вікна, довго дивився кудись у далечінь.

– Не розумію, чому ви вірите в Бога. Одне знаю точно: хто під страхом смерти не відмовився від своїх переконань, – вірні та чесні люди, – голос його цього разу звучав тихо й глухо, ніби долинав здалеку. Він повернувся, стиснув руками скроні, потім труснув головою і знесилено опустився на стілець. Увесь його вигляд видавав сильну втому.

– У мене важко хворіє дружина, ви, мабуть, знаєте. Лікарі сказали... надії немає. Коли був у вас на зібранні, то чув, що Бог відповідає на ваші молитви. Але я хотів, щоб Богові молилися найвірніші.

  Він узяв зі столу склянку води і залпом її випив. Рукавом витер рота.

– Вибачте, але я хотів... щоб найвірніші... – повторив він,– будь ласка, помоліться за мою дружину до вашого Бога.

  Старий схилив коліна. Інші за ним...

  Незабаром секретар поїхав з містечка Б. разом зі своєю дружиною, здоров’я якої значно покращилося.

Наталія ГУРМЕЗА

Матеріали взяті з журналу «Віра і життя» видавництва «Світло на Сході» Разміщено 7 квітня 2025 р.