Правильний вибiр

Проблема вибору супутника життя дуже актуальна в житті християн. Адже цей вибір робиться один раз на все життя. Як же зробити його правильно? Своїм майже 80-річним життєвим досвідом ділиться сестра в Господі Г.Дорошенко.

Коли з Києва плисти пароплавом вниз вздовж правого берега Днiпра, вiдкриваються крутi та порослi лiсом мальовничi гори. Навесні, коли Днiпро широко розливається та проносить мимо них свої темні води з уламками криги, робиться навiть моторошно вiд його могутностi. Маленькі села о тій порі ніби ховаються від його розбурханих хвиль між тими крутими горами. Засновниками одного такого невеличкого села неподалік від Ржищева були, мабуть, дніпровські рибалки, бо назвали село Юшками. Отут я й народилася 1925 року в великій селянській родині.

Було нас восьмеро. Нелегко доводилось нашим батькам годувати та зодягати таку велику родину в важкі роки колективізації та голодомору. Проте, незважаючи на бідність, у нас були і свої дитячі радощі. Наша хатка стояла з краю села, яке наче обіймали дві невеличкі річечки. Вони з'єднувались під горами та текли далі, до Дніпра. Весняні води довго стояли біля підніжжя тих гір. А як тільки пригрівало весняне сонечко, там, серед густої осоки, починало вирувати життя. Кумкали одночасно сотні жабок, стрекотали у траві деркачі. Посеред нашого двору росла стара груша, на яку прилітала зозуля та добавляла до того хору своє чарівне "ку-ку". Взимку було радісно спускатися з високих гір на лижах та санчатах. Так непомітно, мов сон, промайнуло моє дитинство.

Перед самою війною захворів та помер батько. Мама пошкодила спину та стала інвалідом. Старші брати та сестри розлетілися з дому у пошуках насущного хліба, а з мамою залишились тільки ми з меншим братом. Отак, юними та безпорадними, ми й зустріли тяжкі воєнні роки.

Німецькі війська наступали дуже швидко, і багато наших солдат загинуло біля переправи, яку не встигли навести. Почалися запеклі бої, і ми вперше в житті побачили, що таке справжня війна. Я ясно зрозуміла, яке беззахисне людське життя. Наше село було вщент зруйноване, і нас евакуювали в подальші села. То були тяжкі роки поневірянь, які не можна забути. О, як хотілося тоді спокою, та хоч би раз досита поїсти простої селянської їжі!

На третій рік окупанти почали вивозити до Німеччини молодь. Сховатися було неможливо, хіба що в погріб або в скирту соломи. Та поліцаї вишукували скрізь. Настала і моя черга розставатися із своїми рідними. На підводах нас відправили на станцію Миронівка. Там був великий плач розставання з тими, що проводжали нас. Нас загнали у якесь велике приміщення. Вночі, грубо розштовхуючи наші стомлені тіла, з'явився поліцай з ліхтариком, запрошуючи піти з ним на прогулянку. Але ніхто не відгукнувся. Вранці нас завантажили в товарні вагони і закрутили двері. Ми розташувались на брудному полу, стомлені та голодні, доїдаючи останні шматки захопленого на дорогу хліба. Поїзд йшов помалу, подовгу зупиняючись на полустанках. Інколи нас годували баландою з вареної брукви та шпінату. Крізь невеличке віконечко похмурого вагону ми прощалися з селами та містечками, залитими яскравим весняним сонцем. Біленькі хатки, зеленіючі городи та садки пропливали назад, у минуле. Ми не знали, куди нас везуть і що з нами буде. Стояв травень 1943 року. Прощай, Україно! Прошай, мамо!

Через два тижні зголоднілі, заплакані та брудні ми прибули в Німеччину. По декілька душ нас почали розбирати бауери. Я потрапила в Gerzenich, Рейнланд, неподалік від Кельну до Генріха Роеба. Він жив по Kuhnerstrasse,2.
  Важко було звикати до нового оточення, суворого німецького режиму та тяжкої праці. Одне мене втішало ці два роки неволі - краса природи, яку я полюбила ще з дитинства. В місячні ночі, коли всі засинали, я виходила в садок і довго дивилася на зоряне небо, роздумуючи про все та сумуючи за батьківщиною. А небо було високим і недосяжним, на ньому таємниче виблискували срібні зорі. Я знала, що десь там є Бог, але не знала, як до Нього наблизитись. Треба узнать цю дорогу, розмірковувала я, бо моє земне життя було безнадійним. Я вже не думала повернутися коли-небудь додому до хворої матері та меншого брата. Стомившись до краю тілом і душею, без відповіді з неба, я йшла до своєї кімнатки, і, помолившись "Отче наш", "Вірую" та матері Божій, засинала. Рано вранці будильник переривав мій міцний сон і починався новий трудовий день.

Мої хазяїни були католиками і щонеділі ходили до костьолу. На Різдво вони взяли з собою і мене. Там я вперше почула спів "Тихая ночь, дивная ночь". Слів я не розуміла, але мелодія запала в мою душу на все життя. Я відчула, що ці люди щось знають про Бога і захотіла ближче познайомитись з ними. Іноді до нас заходили монашки, що здавалися мені ангельськими створіннями. Вони проходили по вулиці у своїх справах милосердя і одного разу подарували мені хрестика та молитовник на німецькій мові. Я також приходила до них на час молитви, і вони намагалися мені дещо пояснити, хоч їхньої мови я добре не розуміла. Проте я вірила, що Бог чує і розуміє наші молитви. Мені дуже хотілося приєднатися до них і піти в монастир, але в мене не було німецького громадянства.

Закінчилась війна. Треба було повертатись додому. Хазяїни вмовляли мене залишитись у них, але я твердо вирішила піти у монастир. Та Господь мав інший план мого життя.

Під час блукань серед руїн, що залишились після бомбардувань, я потрапила в облаву. Радянські солдати виловлювали остарбайтерів, зганяли їх на вантажівки та відправляли "на родину". Спочатку нас розмістили в збірному пункті. Це був справжній концтабір з колючим дротом, охороною, бараками та нарами. Тут були всі: і чоловіки, й жінки. Неважко уявити, яке "веселе життя" вирувало навколо. "Як би втекти звідси?" - думала я. З цим і пішла до коменданта.
- Допоможіть мені вибратись звідси, я не хочу їхати назад, я піду у монастир.
- Я співчуваю тобі, але якби й відпустив, то тебе знову впіймають солдати і привезуть сюди. Всіх будуть відправляти додому.

Після цих слів мені стало дуже сумно. Я безнадійно ходила туди й сюди по табірному плацу, притискаючи ліктем свої "святині" в подарованій монашками трав'яній корзинці. Це був невеличкий хрестик, схожа на іконку листівка "В'їзд Христа в Єрусалим" та молитовник на німецькій мові.

Раптом мені здалося, що хтось смикнув мене за корзинку. Я оглянулася: нікого. Через декілька хвилин все повторилося. За третім разом я помітила двох чоловіків, які спостерігали за мною. Вони посміхнулися до мене:
- Чому ти така засмучена? Усі радіють, женяться, розходяться, а ти сумуєш?
  Не роздумуючи, я відповіла:
- Мене не цікавить заміж. Я хочу знайти дорогу до Бога. Мені треба втекти звідси в монастир.
  Вони показали мені на один з бараків:
- Отам за ним на колодах збираються такі люди, що моляться Богу. Зараз у них якраз іде зібрання.

Я ніяково наблизилась до них і побачила їхні сяючі обличчя. Моє серце радісно забилося. Вони щось говорили і співали пісень. Після їхнього богослужіння я познайомилась з ними ближче, розповіла, що шукаю дорогу до Бога, хочу піти в монастир. Вони відповідали мені з Євангелії, що спасти душу можна не тільки в монастирі. Мені важко було зрозуміти це, але згодом, читаючи Новий Заповіт, я теж повірила в написане. З того часу в мене почалося нове життя, спілкування з Богом і Його людьми. Старшим на зібранні був пресвітер Я.І.Федченко з Маріуполя. Він і похрестив нас, 6 новонавернених душ, в чудовому лісовому озері і подарував Новий Заповіт. Той день став незабутнім на все моє життя.

Коли я повернулася додому, мама була рада побачити мене живою та здоровою, але дуже засмутилясь, що я привезла з собою Євангелію та віру в Бога: "Нащо тобі ті штунди?" В ті роки боговіруючих людей в селі було мало. На зібрання доводилося ходити пішки за багато кілометрів, в різні села. Але те спілкування було справжнім "агапе", спілкування християнської братерської любові.

Життя в колгоспі було нестерпним і молодь виїжджала з села, влаштовуючись на роботу в місто. Поїхала і я вчитися на садовода, а потім два роки працювала в Києві. Там було гарне зібрання віруючих, дорога моєму серцю молодь, подруги - найкращі, радісні роки моєї юності.

Після війни пройшло вже 10 років. Всі мої ровесниці повиходили заміж, а я твердо стояла на своєму: не піду. Мама часто дорікала мені за це. І справді, віруючих братів було обмаль. "Останешся одна",- казала вона мені. Я стала сумніватись в своєму виборі і молилась: "Господи, якщо Ти пошлеш мені кого із справжніх братів, то я вже згодна вийти заміж".

І ось одного дня зустрічає мене молодий чоловік із сусіднього села, якого я бачила лише декілька разів, єдиний син у віруючих батьків. Вихований у християнській родині, він був, за свідченням його матері, не схожий на інших молодих хлопців, але на зібрання чомусь ніколи не приходив. Я знала, що його мати давно мріяла женити його на мені. Зустріч у нас була дуже коротка і конктретна.

- Чи згодна ти зі мною одружитись?
  Я відповіла:
  - Я віруюча, який у нас може бути зв'язок?
  Він пообіцяв:
  - Взаємність ти у мене знайдеш. Якщо "так", то я приїду за тобою через 2 тижні, а ти розраховуйся на роботі та приготовляйся.

Трохи вагаючись, я сказала "так". Після цього "так" на душі у мене не стало спокою, зникла радість. Чорні хмари сумнівів і тривоги згустилися наді мною. Але, відганяючи їх, я переконувала себе, що саме Бог послав мені його у відповідь на мою молитву. Що з Богом я все зможу перемогти у цьому житті. Разом з чоловіком ми будемо ходити на зібрання, разом будемо вірішувати сімейні труднощі. З такими думками та надіями через два тижні я розписалася з ним.

Я прийшла у сім'ю віруючих, але сімейної радості в нас не було, хоч ми і молилися разом з батьками. Чоловік зовсім не знаходив для мене часу. А щоб мені не було сумно, купив корову, курей і дав читати книжку "Законодавство". Зібрання поблизу не було, а їздити в велике місто на було можливості. Отак почалося моє сімейне життя. Багато років даремно чекала я обіцяної "взаємності". Часто чоловік запрошував мене на вечоринку, в кіно, або на банкет.
  - Чи йти мені з ним?- запитувала я батьків.
  - Дивись сама,- відповідали вони.

Тільки сльози були моєю втіхою, особливо перші три роки. Тепер я часто згадувала застереження жінки пресвітера перед моїм одруженням: "Подумай, що ти береш такого на свої плечі. Адже він не віруючий. Зупинись!" Як жаль, що я не повірила їй, адже ці слова вже були багато разів перевірені на практиці. Якою я була самовпевненою! Як мало по-справжньому знала себе! "Я все зможу" - думала я тоді. Подібно до апостола Петра, я повторила його помилку.

Я пригадувала, як перед вінчанням досвічені старші брати, поговоривши з моїм майбутнім чоловіком, сказали мені: "Ми не радимо тобі добровільно ризикувати". О, як вони мали рацію! Тепер я це добре розіміла, та було пізно щось змінити.

Сьгодні, закінчуючи своє земне життя, я дуже хотіла б поділитися з вами своїм життєвим досвідом. Одруження - то нелегке рішення в житті християн. Господь не тільки сказав плодитись, розмножуватись та наповнювати землю, але й підкріпив Свої слова бажаннями плоті, щоб людський рід не переводився. Тому вибір супутника життя часто відбувається під впливом скороминучих почуттів, бажань плоті, самообману та поспіху. Особливо у тих душ, що не навчились розпізнавати волю Божу у своєму житті.

Дорогі мої юні сестрички!  У вас завжди був дуже обмежений вибір. Тому віднесіться до цього дуже серйозно. Чи прославите ви Господа у дружній християнській родині, чи Він бачить вас Своїм післанцем, воїном, не обтяженим "ділами житейськими"? Вирішіть спочатку це важливе питання. І якщо це дійсно ваш шлях, тоді запасіться терпінням. Запросіть Христа до вибору вашої другої половини. Роздивіться її у світлі слова Божого. Перечитайте історію царя Йосафата з 2Пар.20,26-31 та 35-37. Порадьтесь із старшими, досвіченими братами та сестрами. І якщо ви помітите байдужість до служіння Богові, не впрягайтесь в чуже ярмо, як зробила це я. Набагато краще перетерпіти біль розлуки, аніж, з'єднавшись плоттю, все життя бути одинокою душою. Без справжньої віри не буває родинного щастя, а фальшива віра швидко виявить себе. Плотська любов зникає дуже швидко, через 2-3 роки. На зміну їй приходить взаємне розчарування. На ваші юні плечі ляже основний тягар сімейних труднощів та відповідальність перед дітьми. "А мені вас жаль".

Служіть найперше Господу! Полюбіть Його всім своїм серцем, слухайте Його порад і ви ніколи не посоромитесь у своїх надіях та своєму виборі життєвого шляху.

Амінь.