Нацiональне багатство

  Коли "батько народiв" вивозив до холодного Сибiру 10 мiльйонiв вправних українських хлiборобiв, лiквiдуючи їх як ворожий пролетарiату клас разом з їхнiм корiнням, з того великого переселенського воза впала i десь закотилася одна насiнина. Через багато десятилiть вона зiйшла i знову породила господаря, званого сьогоднi фермером. Бо справжнiм хлiборобом не можна стати з примусу, як не стали ними радянськi колгоспники з одноiменної полiтичної органiзацiї. Бо любов до землi - це покликання, це вдача, це не визнаний досi капiтал української держави, її нацiональне багатство.

Тимофiйович теж був "нацiональним багатством". Та зараз вiн хворiв. Лежачи на канапi з температурою, картав себе за те, що побiг порядкувати великим фермерським господарством, не вилежавши як слiд попередню недугу. I хоч основною його "хворобою" була потреба в щоденнiй роботi, важкiй хлiборобськiй працi, цього разу заслаб вiн з iншої причини.
  Змушений лежати, вiн знову й знову пригадував ту тривогу, що спiткала його, через яку не посiявся. З початку осенi лили дощi, а зараз - уже пiзно. А коли земля була трохи протряхла, вiн приготувався сiять, i тiльки чекав на своїх хлопцiв, якi поїхали на Захiдну купувати трактора. Та хлопцi десь зникли. Як крiзь землю провалились. Що було думати?
 
  Двоє дорослих синiв фермерували разом з батьком. Продавши зерно негустого врожаю нинiшнього засушливого року, вирiшили купити трактора чи вантажiвку, аби тi грошi не пропали. Поїхали на Західну. Та грошей не вистачило i вони повернули додому. Майже добу були на колесах. Старший, Вадим, вiв автомобiля, менший, Микола, засинав поряд.
  - Виїхали ми з Луцька вже по темному,- розповiдав Вадим,- заправили машину i купили канiстру мастила. В Житомирi попили чаю i поїхали на Жашкiв. В Сквирi були о пiв на другу ночi. Отут усе й почалося. Водiй автомобiля, що наздогнав нас, ввiмкнув дальнє свiтло i заслiпив. Потiм обiгнав, рiзко загальмував i притиснув до бордюра. Я зупинився. Вискакують звiдти п'ятеро молодикiв у цивiльному одязi: "Ось вiн, впiймали! Я вам покажу i заправку, i все!"
  - Що трапилося, в чому справа? - запитую. Мене за комiр витягують з-за керма, i, дихаючи перегаром, хтось каже: "Я тобi у вiддiленнi розповiм!"
  - Ми нi в чому не виннi, за нами їдуть нашi товаришi на КАМАЗi, можете спитати!
  Нiчого, крiм лайки, у вiдповiдь. Колю теж витягли, поклали на багажник, обшукали. Потiм посадили його за кермо i повезли в райвiддiл. Мене запхнули в свою машину i теж привезли туди. Приставили вартового, i я його запитую: в чому справа? Нiчого не вiдповiдає вартовий. Так просидiв я чотири години.
  А в цей час, розповiдає Микола, менi влаштували "очну ставку". Сказали, що ми пiдозрюємось у пограбуваннi заправки. Такий самий колiр машини. "Це непорозумiння,"- вiдповiдаю я, та мене нiхто не слухає. Отож вивели декiлька арештантiв i поставили мене скраю коло них. Чуємо, як ведуть когось по коридору i вголос кажуть (а нам добре чути): "З лiвої сторони, в свiтерi". Це про мене. Заходить дiд i каже: "Та що там впiзнавать, ось вiн стоїть!"- i вказує на мене. Розповiдає, що ми заправили 40 лiтрiв бензину...
  - Який бензин, у нас дизельний двигун!- не витримую я.
  - Ти мовчи!- з лайкою до мене мiлiцiонер,- розповiдай далi.
  - Потiм вiн попросив у мене канiстру, а коли я винiс, приставив нiж пiд ребро i забрав грошi: 7 тис у сейфi та 2 у столику.
  - У вас совiсть є?- запитую.
  Яка там совiсть… "Нету такого слова"- як каже вiдомий телеведучий Якубович. Подзвонити додому не дали. Закрили в камеру. Погрожували, що буду на однiй нозi троє дiб стоять. Я їм нiчого не пiдписував, вiд їхнього адвоката вiдмовився, розповiдає Микола.
 
  А Вадима обшукали, забраши все, крiм грошей. Подзвонити додому теж не дали. Склали протокола, в якому написали - "не требував подзвонити". І хоч вiн викреслив те "не" i розписався, нiхто не звернув на це уваги. Потiм закрили в "обезъянник". Ця споруда заслуговує на бiльш детальний опис. Хоч описувать в нiй, власне, нема чого. Чотири голi стiни, бетонна пiдлога. Бiля однiєї стiни приступка, а на нiй - дошка завширшки 20 см. Нi сидiть, нi лежать на нiй не можна. Скло у вiкнi вибите, опалення нiякого. Там вiн просидiв три з половиною доби, добряче замерз та застудився, пiднялася температура. Першу добу до нього нiхто не пiдходив. Аж у суботу, о 10-й годинi став його допитувать слiдчий Сергiй Бай. Вiн повiдомив причину - хтось обiкрав заправку.
  - Я розповiв, де ми були, що i де купували,- каже Вадим, - у мене є чек на мастило. Люди можуть нас пiзнати. Попросив подзвонити додому. Слiдчий набрав номер i я подзвонив. Тодi ж у мене одiбрали i грошi, 2 тис. гривень, склали протокола, сфотографували їх. Цей слiдчий зрозумiв, хто ми такi i вiдмовився вести нашу "справу". Я чув, як вiн у коридорi сварився з начальником.
 
  - Коли ми у суботу дiзналися, де хлопцi,- розповiдає далi батько,- я пiшов до нашого прокурора, стали дзвонить у Сквиру, вияснять причину арешту. Черговий мiлiцiї у Сквирi не знав i обiцяв передзвонить, та ми так i не дiждалися його дзвiнка. На нашi ж бiльше нiхто не вiдповiдав. Одне ми тiльки дiзналися через нашого мера - iде вияснення. Я вирiшив їхать у Сквиру. О шостiй вечора вже був у райвiддiлi, представився. Сказав, що хочу знать причину затримання моїх синiв. Старший лейтенант вiдповiв: "Нiкого з керiвництва немає. Їдьте додому. Ми дзвонили начальнику додому, вiн зможе прийняти вас у понедiлок". Ми ждали до сьомої вечора, зв'язались з адвокатом. Вона подзвонила на робочий телефон замiсника начальника райвiддiлу п\п Грицина i мала з ним розмову. Неправду сказав нам черговий. Сидiв той у своєму кабiнетi. Так мене нiкуди i не пустили: нi на побачення з затриманими, нi до керiвникiв райвiддiлу, нi до суддi. Вiд адвоката дiзнався тiльки, що затримання адмiнiстративне, на 3 доби, а офiцiйно про причину затримання - вже вiд хлопцiв пiсля їх звiльнення.
 
  На другий день, у недiлю, Вадима допитував уже iнший слiдчий, задаючи тi ж самi питання. Потiм запитав: "Ти що, вуличний депутат?" "Не вуличний, а депутат районної Ради". Цей слiдчий теж усе зрозумiв i теж не став вести дiло, хоч пiдполковник казав йому: "Не знаєш, як це робиться? Є люди - списуй." Але i вiн "списувати" не захотiв. Того ж дня, у недiлю, вiдкрилися дверi "обезьянника", зайшов начальник слiдчого вiддiлу i повiв мене до себе в кабiнет, розповiдає Вадим.
  - Ти не знаєш, хто така Iра Борисiвна твоєму батьковi?
  Я подумав на свою родичку Iру, та й сказав, що це батькова знайома. Вiн став розпитувать мене далi: звiдки родом, чи багато у вас землi, чи багато дiтей. Потiм запропонував:
  - Ти не хочеш оставить грошi i закрити цю заправку? Оставляй грошi, i я вас випущу.
  - Я грошi якомусь бику-заправщику не подарую!
  Вiдвiв вiн мене знову до "обезьянника". Сидiли там зi мною ще два хлопцi. Чорнобильцi, сироти, на вигляд - рахiти. Живуть у бабушки. Закрили їх за якийсь металолом на 7 гривень. Приходила до них сестра, 16-ти рокiв. Били її у коридорi, кричала так, що всi ми це чули. Випустили тих хлопцiв. А вранцi у понедiлок повели мене на суд. Запитали прiзвище.
  - Чому вас закрили?- спитала суддя Машкiна з Бiлої Церкви.
  - Не знаю.
  - Ти не чинив опору?
  - Нi.
  - Все, поїдете додому.
  Миколу теж повели до суддi. По дорозi капiтан сказав йому: "Якщо буде питать, скажеш, що чинив опiр". Запитавши прiзвище, суддя сказала:
  - Чому ви попали в мiлiцiю? Чи нема скарг? Iди...
  Так восторжествувала українська Фемiда.
 
  Ось таку сумну iсторiю розповiли менi одного осiннього вечора в родинi фермерiв. Коли я повернувся додому, задзвонив телефон. Говорив Вадим.
  - Васильович, я надумав подати у суд.
  - Це твоє законне право. Але я не раджу. В Бiблiї написано миритись з своїм суперником до суду. Христос сказав: "Iстинно кажу тобi: не вийдеш звiдти, поки не оддаси останнього кодранта" Я так вiрую, i так раджу чинити тобi. Подумай сам, до кого ти звертаєшся за судом? Чи ти не бачив їхню справедливiсть? А от скористатися своїм депутатським правом доступу до ЗМI i подякувати райвiддiлу через газету варто. За те, що дозволили батьку передати тобi ковдру та курточку. Що тричi на добу кормили i виводили по нуждi. Микола розповiдав, як йому там сказали: "Скажи спасибi, що не лупимо!" І за це подякуй. Щиро подякуй, адже могли i побити, як ту чорнобильську дiвчину, могли i покалiчити. А так ти тiльки один тиждень лiкувався вiд простуди.
 
  Я не називаю прiзвища потерпiлих, читачу. Навiщо? Пан Захаров iз ХПГ видав вже декiлька грубих книжок з прiзвищами, датами та подробицями подiбних iсторiй. Чи змiнило це ситуацiю? Я хочу звернути увагу на iнше явище.
  Якось, дописуючи статтю на правоохоронну тему донецькому "Меморiалу", я привiв коротенький дiалог з водiєм iномарки.
  "Куди подiлися рекетири з наших ринкiв?"- запитав я його. "Вони зараз переїхали пiд мiлiцейську 'кришу'"- засмiявся той.
  Тодi цю реплiку розкритикували. Справдi, такий глобальний висновок мав би зробити принаймнi генерал, або експерт європейського масштабу, а не якийсь там некомпетентний водiй Слава. Що вiн там знає?
  Та вищенаведена iсторiя переконливо свiдчить - таки переїхали. Cлава мав рацiю. Переїхали i допомагають будувати, в мiру своїх сил i можливостей, "правову" Українську державу, захищаючи iнтереси сусiльства в цiлому та її хлiборобiв - зокрема. Захищають вiд рекету, несправедливостi та насильства.
  Оберiгаючи її нацiональне багатство.